Пятница, 18.08.2017, 11:55
Приветствую Вас Гость | RSS
Державний музей К.Стеценка у Веприку
Главная » Статьи » Мои статьи

Місця нашого дитинства. Веприк.
Місця нашого дитинства. Веприк.
$IMAGE2$Невелике село Веприк знаходиться «в 6-ти верстах от Хвастова к северо-западу, при ручье Киршине, в Ирпень впадающем…. Жителей обоего пола 995. Церковь деревянная, в 1856 году на место обветшавшей построенная, во имя св. мученицы Параскевы. По штатам состоит в 5-м классе; земли имеет 58 десятин…».
Це запис із «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии или Статистических, исторических и церковных заметках о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся» Лаврентія Похилевича. Сьогодні в селі проживає 1060 чоловік  «обоего пола».
   Все, як у звичайному селі: школа, дитсадок, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку, будинок культури.
Так й залишилося б  село простою цяточкою на мапі Київщини, аби не музей Кирила Стеценка. У цьому селі провів свої останні роки  Великий український  композитор, диригент, педагог, музичний критик, культурно-громадський   державний діяч, сподвижник  української національної церкви Кирило Стеценко.
   У радянські часи його ім‘я було викреслено з української історії. Лише у 1956 році, пройшло перше урочисте свято, присвячене видатному композитору. Ентузіасти зібрали перші експонати, відкрили музейну кімнату. Ім‘я Кирила Стеценка виринуло  із забуття…
Під час підготовки спецвипуску «Музеї Київщини», я потрапила до музею взимку. Все сподівалася, що встигну зібрати матеріали за короткий зимовий день, але затрималася майже до останнього автобусу – настільки там було тепло й затишно. Як у бабусі, яка колись жила в сусідньому селі.
Господарка музею, директор Валентина Умрик, вмовила мене залишитися на вечорниці – в музеї збиралися сільські жіночки поспівати, поговорити, старе згадати – як було колись ще при Кирилові Стеценку. …На одній із бабусь я побачила знайомі чоботи – колись такі  мій дід-швець робив для всієї  Фастівщини.
Не витримала, запитала: «Чи бува не Ярофеєві чоботи на Вас, бабуню?».
«Та ж Ярофеєві! – здивовано відказує бабуся. – Звідки ж знаєш?».
«Онука я його…  А діда вже років з двадцять нема…» Тож згадали і мого діда. Дядько він був нівроку, та й його чоботи та черевики цінувало все жіноцтво  Фастівщини.   Ось так, діда нема, а чоботи ще й досі «живуть». Як і  пам‘ять про нього…
   Про цей музей у мене залишилися теплі спогади. Прикипіла, як-то кажуть, душею. Музей невеликий, експонатів небагато. Бюджет музейний – все, що сільрада дасть… Він майже гинув, тримаючись  на ентузіазмі декількох людей… Захотілося своїм  сусідам-землякам чимось допомогти. Провели кілька прес-конференцій, підготували матеріали, розказували про музей всім чиновникам і чинушам.
   Та й музейники  не сиділи склавши руки – через якийсь час закладу було надано обласний статус. Так спільними зусиллями музей було врятовано.   З того часу ми і дружимо. Зробили фотосесію. Відкрили сайт музею, підготували багато матеріалів…
Музейне життя відродилося і увійшло в своє наукове русло. Восени, на бабине літо, запросили мене до музею знову –  похвалитися чим і як живуть.
–Як перевели до області – дихати стало легше, – хвалиться директор Валентина Умрик. – Ось і ремонт закінчили, і співробітників набрали, і першу конференцію весною провели, і люди потихеньку приїжджають.
  Цікавість до Стеценка та його творів поступово повертається. Музейників запрошують на всі заходи, вони читають лекції, мріють  зробити звукозаписи музейної спадщини Кирила Стеценка, підготували сільський мартиролог Голодомору.
   –Нарешті я перестала ходити з простягнутою рукою, і наша справа дійсно комусь цікава і потрібна, – розказує пані Валентина, – плануємо зробити невелику збірку про історію села.
А село, як і всі села Київщини, має свої легенди та перекази… Ось про що розповіла мені Валентина Антонівна під час нашої прогулянки вздовж тихої лісової річки Кирші. Назва села має декілька версій: одна з них сягає ще  козацьких часів. Пішла вона, начебто, від козака на прізвисько Вепр, що перший облюбував це місце й поселився тут.
За другою версією, назва виникла у Х столітті, у період князювання Володимира. Князь був завзятим мисливцем, а тутешня місцина вкрита дрімучими лісами. Тож  одного разу вполював величезного вепра. На згадку про свій трофей наказав заснувати поселення й назвати його Веприн, аби знову повертатися сюди на полювання.
   Взагалі в старі часи на території Веприка була сила-силенна диких кабанів – вепрів, з якими більшість мешканців села й пов’язує походження його назви. І зараз, по дві сторони річки, впритул до села, підходить густий сосновий ліс, де хорониться не один хижак.
А може, княжі тереми  були на півночі від Веприка, на березі річки Кирші, де  знаходиться хутір Млинок. Археологічні дослідження підтвердили давньоруське походження цього поселення. Колись на хуторі знаходився  водяний млин, який обслуговував навколишні села.               
Біля хутора Млинок, в лісі – одне з найбільших городищ Київщини, яке знаходиться в місці впадіння річки Кирші в Ірпінь. Є й вали, які датуються VІ ст. до н.е. Городище  розташоване у важкодоступному місці і колись було оточене височенним земляним валом і глибоким ровом. Тож для музейників роботи вистачає.
В старому центрі Веприка села стоїть церква святої мучениці Параскеви – гордість села.  Церква була збудована у другій половині ХІХ століття. У 1937 році її закрили й понівечили. Селяни відбудували церкву під час Діругої світової війни. В 1963-1964 роках церкву знову зруйнували – підірвали, а залишки перевезли на будівництво школи. Уцілів лише один вівтар з престолом. Але старожили оповідають, що навіть це не завадило о. Миколаю та диякону о. Максиму продовжувати богослужіння. За цей «злочин» влада ув’язнила священнослужителів-сподвижників, а церкву знову зруйнували – вже втретє.  Цього разу – до фундаменту. І лише в грудні 1993 року, на цьому фундаменті відбудували церкву, а у 1997 році, храм був освячений і готовий приймати прихожан. До речі, саме в цій церкві колись служив видатний композитор Кирило Стеценко. Під її стінами його і поховано
   Сьогодні до церкви їдуть фастівчани та мешканці навколишніх сіл, щоб стати на рушник, охрестити дитину, прослухати службу Божу, а чи й просто набратися духовної наснаги.
   Всі ми маємо своє коріння – маленьку Батьківщину, куди линуть думки-спогади,  куди завжди повертаємося, де ноги пам‘ятають кожну стежку-доріжку, а очі дивляться-не надивляться на знайомі  краєвиди   щасливого дитинства…
Пам‘ятаймо про це.

Наталка Іванченко


Категория: Мои статьи | Добавил: rostik (03.01.2009)
Просмотров: 795 | Комментарии: 5 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 5
5  

4  
Спасибо автору за статью

3  
Отличная статья

2  
Интересно написано

1  
Советую всем почитать

Имя *:
Email *:
Код *:
Категории каталога
Мои статьи [94]
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
    завантаження...
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Наш опрос
Чи приїдете Ви до музею у Веприку?
Всего ответов: 48

Copyright MyCorp © 2017
Конструктор сайтов - uCoz