Гідний учень і наступник великого Лисенка, видатний композитор,  диригент, музичний критик, педагог, громадський діяч – багатогранність цієї видатної людини просто вражає. Сама доля вела його до музичного олімпу . Однак   революційні десятиріччя ХХ століття переписують людські долі – за відсутності праці і кусня хліба, Стеценко змушений прийти до церкви і стати її служителем. Цей період стає одним із найбільш плідних в творчості композитора - він стає фундатором української духовної музики. У 1918 році  палкий патріот України  Кирило Григорович не зміг бути осторонь при розбудові  української держави – він  веде велику просвітянську  роботу,  їздить разом із музично-хоровим колективом по Україні, стає  активним членом Української Автокефальної Православної церкви. 

    1920 року   більшовики остаточно беруть владу у свої руки. Скрутне матеріальне становище спонукало Кирила Стеценка відгукнутись на запрошення громади села Веприк на Фастівщині, що хотіла мати українського священика, і прийняти тут парафію. Саме він перший українізував парафію на селі саме у Веприку. 

    В селі кипуча енергія  Кирила Григоровича направлена на підйом сільського культурного життя.  Маючи рідкісний талант диригента-інтерпретатора  народної пісні, він створює тут два народних хори: сільський  і дитячий.  Хор мав велику програму, його з великим задоволенням запрошували до різних районів Київщини. Стеценко охоче подорожував, парафію залишав на старенького священика Клебановського, який жив в селі, а сам із капелою їхав на концерти.

    Композитор вболівав не тільки за свій хор, але і допомагав  драмгуртку, який діяв в місцевій “Просвіті”. Він брав на себе підготовку музичного  оформлення     п’єс,  акомпанував, інколи навіть був суфлером, актором.

    У вихідні дні з усього Фастівського повіту приходили у Веприки люди. Зранку вони слухали службу Божу українською мовою, а у  другій половині дня із задоволенням дивилися спектаклі, або слухали виступи хору.

    За часів перебування на Фастівщині видатного українського композитора, протоієрея УАПЦ К.Г.Стеценка,  Веприк дійсно став своєрідним духовно-релігійним центром не лише Фастівського, а й сусідніх районів.

    В цей же час він не пориває зв’язок із Києвом –  читає лекції в інституті ім. Лисенка, де займає посаду старшого викладача та завідуючого диригентськими курсами, в січні 1921 року обирають його професором класу хорового співу Київської консерваторії, у вільний час композитор оркеструє свої твори.

Навесні 1922 року, коли в країні лютувала епідемія, Кирило Стеценко захворів на тиф. 29 квітня за 25 днів до  40-річчя о 14 годині його не стало.

Неждана та передчасна смерть Кирила Стеценка боляче вразила односельців. Його остання воля бути похованим у Веприку, біля церкви, навіки поєднала композитора із серцями жителів села. Дякуючи саме селянам в буремні післяреволюційні роки могила композитора не була загублена. Пам’ять про о. Кирила передавалася з покоління до покоління.

    І лише 10 травня 1956 року ім’я Стеценка реабілітували – за рішенням виконкому Київської обласної Ради народних депутатів відкрито меморіальну дошку на хаті, де жив Кирило Григорович, а на його могилі встановлена надгробна плита.

    Восени 1969 року завдяки  зусиллям односельця, великого шанувальника творчості композитора,Володимира Івановича Косовського, в приміщенні будинку культури була відкрита музейна кімната.

    В сімдесяті роки  хата, в якій жив великий діяч, була передана до колгоспу. Саме в ній у травні 1982 року, до 100-річчя з дня народження К.Стеценка, відкрився  Меморіальний музей-садиба.

    У музеї зберігаються речі композитора, предмети етнографії та побуту, які допомагають відтворити ту обстановку, в якій жив і творив Кирило Стеценко. Будинок настільки наповнений домашнім затишком, що  в час відвідань хочеться  зняти взуття, пройтися по ретельно вимитій дерев’яній підлозі, сісти біля роялю і поринути у безмежну височінь геніальних творів Кирила Стеценка.